5. Самореалізація особи. Роль особи в історії. Самоцінність людського життя. Сенс життя людини

 

Поняття «самореалізація» широко вживається в багатьох областях науки і суспільного життя, але однозначного трактування цього терміну немає. Використовуються близькі по сенсу поняття, пов’язані з проблемою соціалізації: само актуалізація, самоствердження, самоорганізація, усесторонній розвиток особи, життєва стратегія і т.д. Самореалізація розуміється як процес найповнішого виявлення і здійснення особою своїх можливостей, досягнення намічених цілей у вирішенні особисто значущих проблем, що дозволяє максимально повно реалізувати свій творчий потенціал. Таким чином, поняття «самореалізація особи» визначається як:

а) реалізація сутнісних сил або людської природи,

б) максимальне розкриття її творчого потенціалу,

в) якнайповніше використання своїх здібностей, талантів, можливостей в прагненні розкрити себе з відчуттям повноти життя.

Самореалізація особи пов’язується з проблемою формування установок і ціннісних орієнтацій особи під впливом освіти як основної системо-утворюючої цінності.

Більшість людей – рядові особистості, представники народної маси. Скільки на землі дорослих і нормальних людей - стільки й особистостей.

Історична особистість – це людина, що залишила певний слід в історії життя народу, держави, людства. Як правило, це державні чи громадські діячі, політики, що очолюють певні рухи. Діяльність історичної особистості має як позитивний так і негативний характер, завдяки чому вона залишає як світлу, так і ганебну пам'ять. Наприклад, була така людина в історії як Гітлер. Він очолив похід «вищої раси» на схід, керував масовим знищенням народів, санкціонував масові страти людей – творив історичне зло. Людство хотіло б забути про цю особистість. Але історична пам'ять зберігає і добре і світле, справедливе і ганебне, потворне і зле. Всі історичні події творяться людьми - особистостями, яких соціальна філософія й історична наука позначають поняттям «історична особистість». Видатна особистість своїми вчинками, творчістю, практичними справами здобуло історично-позитивну суспільну оцінку, прискорила прогресивний рух об’єктивного суспільно-історичного процесу.

Роль особистості в історії надзвичайно велика. Вона може впливати на перебіг історичних подій, зумовлювати їх прискорення чи уповільнення. Видатні особистості, як правило, згуртовують навколо себе маси, запалюють їх передовими ідеями, організовують як суспільно творчу силу.

У соціально-політичній сфері роль особистості виявляється рельєфно. Міждержавні зіткнення, національні стосунки, революційні події формують потребу в організації мас під єдиним гаслами, прапорами, ідеями. Цю функцію бере на себе політична партія чи громадський рух, які із своїх рядів висувають талановитих організаторів., керівників. Завдяки власним якостям вони виділяються з маси, посідають місце, що дає їм можливості визначати завдання, приймати рішення, активно діяти і вести за собою маси.

В економічній сфері видатна особистість організовує процес реформування економіки і переведення її на більш ефективніший рівень функціонування.

Не менш важливу роль відіграє особистість у сфері культури, духовного життя суспільства. Особливо відчутна роль видатної особистості. Обдарованість та талант – досить рідкісний дар. Він не вміщується в межах загальноприйнятого, а відкриває нові горизонти, часто суперечить традиціям, започатковує нові форми культурно – духовного творення. Разом з тим талант і його рідна сестра – геніальність зростають на плодовитому ґрунті народної творчості, з глибин народної культури. Яскравим прикладом цього є творчість поета, художника, філософа та громадсько-політичного діяча України Т.Г. Шевченка. Його твори – глибоко народні. Їх витоки в народних думах та прагненнях, почуттях та стражданнях. Т.Шевченко відродив національну самосвідомість українського народу, зберіг і дав життєвий подих пригніченій царатом національній мові.

Роль особи в історії надзвичайно велика, проте у визначенні її значущості потрібно бути обережним, бо перебільшення її призводили до викривленого розуміння історичного процесу в теорії і значних деформацій на практиці.

Людина є єдиним творінням у світі, яке усвідомлює свою конечність (смертність), тому ї життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислить, творить, думка про конечність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому як, для кого і для чого жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об’єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі історії отримує певні грані в духовному досвіді людства. Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична(від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватись самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуацій, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людини і треба ставитися з вдячністю і любовю до самого дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів – від радощів, злетів і перемог до падінь, зривів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси нації, родини, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини не байдуже, що вона залишає після себе. Недаремно, життя прожити - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм свої результати матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється в засіб для чогось іншого. Тим іншим може виявитися ідея або ідеал, реалізації якого людина може присвятити своє життя. Якщо така позиція не пов’язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму.

Самоцінність індивідуального «Я» не може розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або – мовою релігії – «піднятися до Бога і стати «образом та подобою Божою». Як писав французький філософ Г.Марсель, «піднятися до Бога – це означає ввійти в самих себе, в глибину самих себе - і себе ж перевершити». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально – людського і неповторно – індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ – і природній і соціальний. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості – справа її власного вибору, особистого розвитку віри і долі.