6. Філософія І.Франка, Л.Українки, Д.Донцова, В.Липинського

 

І.Я.Франко (1856-1916)- видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав учений ступінь доктора філософії, який отримав у Віденському університеті (1893).

Світогляд І. Франка формувався у складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т. Шевченка, російських революційних демократів XIX століття, тісного зв'язку з робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних Ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення Франко неодноразово піддавався ув'язненню з боку австрійських властей.

Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марк­систських ідей. Він був знайомий з «Капіталом» К. Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» тощо.

Свої філософські погляди Франко виклав у працях «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Про працю», «Катехізис економічного соціалізму», «Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва», «Найновіші напрямки в народознавстві» та багатьох інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.

Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.

У збірці «Зів'яле листя», говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І. Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця, її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. «В дійсності, в природі, - писав Франко, - все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії». Мислитель був переконаний, що життя, об'єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість - результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота - природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

І. Франко доводив безмежність пізнання на противагу агности­цизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І. Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з'ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.

В теорії пізнання І. Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання. І. Франко розумів, що процес пізнання складний процес, і його результати повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.

І. Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв'язку явищ, внутрішньої діалектики у предметах і явищах об'єктивної дійсності.

І. Франко. був близьким до розуміння причинного зв'язку матеріальних, економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Франко пере­конаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.

І. Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов'язував з боротьбою проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.

Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не «робили» і не «роблять» історії, а навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з'явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.

І. Франко, йдучи за Т. Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність характеризується насамперед соціально-політичною спрямо­ваністю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.

Леся Українка (1871 -1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Її світогляд формувався під впливом поглядів М.Драгоманова, І.Франка,М.Лисенка та інших провідних діячів вітчизняної культури. Загалом погляди Л.Українки носять позитивістський характер. В питанні походження світу Л.Українка притримувалася матеріалістичних позицій з діалектичним тлумаченням. На її думку природа ніким не створена і не може бути знищена, перебуває в змінах і розвиткові за об’єктивними законами.

Національне і соціальне визволення можливе в результаті дій робітничого класу і йому шкодить оптимізм культурних громад та поміркований лібералізм. В поглядах на людину притримувалася західноєвропейської філософії. На думку Лесі Українки , закономірності світу та природи передбачають та гарантують активну діяльність людини по перетворенню світу та поліпшення свого місця в світі.

Одним із фундаторів національної ідеї, прибічником крайньої форми націоналізму був Дмитро Донцов ( 1883 -1973 ). Для нього націоналізм – це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити і утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». На думку Дмитра Донцова, нація є джерело, об’єкт і кінцева мета теоретичних пошуків. Нація володіє абсолютним пріоритетом по відношенню до особи. Пізнання нації недоступне раціональному знанню, бо воно включає суб’єктивізм і самобутність. Важливим є піднесення «загального» над «поодиноким», тобто загальної ідеї нації и над індивідуальними устремліннями, буденними потребами. Бо, коли такі гасла, як «добра пожива» і відпочинок після праці», «малий кусник чорного хліба», «досить благополучне і щасливе життя» висуваються як самоціль, твердив Донцов, то такі «здобутки» є смертельними для нації. І, навпаки, формування почуття приналежності одиниці (особи) до «цілого» (нації)спонукає її боротись за втілення ідеалів «цілого».

Філософський зміст світогляду Донцова часто позначають виключно ірраціональними фарбами, що далеко не відповідає дійсності. Він ставив під сумнів здатність розумових аргументів, але тільки тоді, коли вів мову про глибинні, екзистенційні основи нації. Дмитро Донцов неухильно твердив, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть щасливо поєднуватися обидві частини – чуттєва і розумова, коли інтелект буде міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням.

Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії Вячеслав Липинський (1882-1931), думки якого досить часто були головним джерелом інтелектуального натхнення , ідейними основами Д.Донцова. Він розробив вчення про національну еліту, головне завдання якої – повне національне визволення і створення національної держави з повною свободою, культурною і державною незалежністю. На думку Вячеслава Липинського, ідейно-теоретичною передумовою державної незалежності є національний ідеалізм. Державна і національна незалежність є тотожними, вважав Вячеслав Липинський.