5. Українська філософія XIX - початку XX ст.

 

Українська філософія XIX - початку XX століття представлена такими іменами, як  О. Новицький (1806 - 1884), С. Гогоцький (1813 -1898), Т. Шевченко (1814 - 1861), М. Костомаров (1817 - 1885), П. Юркевич (1827 - 1874), М. Драгоманов (1841 - 1895), та іншими.

Проф. Київського університету С. Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію - «Філософський лексикон»(1857),яка досить відчутно вплинула на підвищення культури філософського мислення в Україні. Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу. Так, відповідно до гегелівської філософії, він стверджував, що філософія «є наука, тобто думка, котра прагне до повного та систематичного розвитку самої себе», що філософські вчення різних часів і народів «суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках».

Разом з тим це не завадило О. Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки , на його думку, зміст духовного світу людини живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму.

Після Г. Сковороди провісником філософії українського духу був Т. Г. Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно - політичних поглядів була антикріпосницька спрямованість, гуманізм, непримиренна боротьба проти самодержавної політик] національного гноблення, відстоювання демократизму у національному питанні.

В історичному минулому України його цікавили події і традиції пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національною гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорізьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку.

Світосприйняттю Шевченка притаманний антропоцентризм, який зумовлює сприйняття навколишнього світу, історії й культури, крізь призму буття людини її переживань, бажань, потреб і прагнень. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста, і разом з тим вона ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його мен­тальності. Улюблений герой Шевченка - лицар народний, повстанець - гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю є носієм правди, честі і справедливості. Минуле України трагічне, усіяне могилами і несправедливостями. Якась зла доля , прокляття висить над Україною, на думку поета. Історія завжди глибоко національна, бо в ній закодована національна пам'ять, самобутність і надія. У ставленні до релігіїТ.Шевченко вважав , що релігію слід очистити від усього, що перетворює її в абстрактну силу, байдужу до людини. Істинна віра збережена народом в його звичаях, традиціях, його душі, народному терпінні і милосерді, сприяє зв’язку між Богом і людьми.

Вінець Шевченкової творчості - уславлення свободи, передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його «Кобзар».

М. Костомаров - історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця «Книга буття українського народу», у якій висвітлюється трагічна історія українського народу і висловлюється впевненість, що він неминуче відродиться як самобутній на­ціональний етнос.

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю під назвою «Риси народної Південноруської історії», в якій робить спробу про­аналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої, самобутні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Одним із визначних українських філософів XIX століття був П. Юркевич - ґрунтовний розробник концепції «філософії серця».П. Юркевич був переконаний, що в серці людини - найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. У діяльності серця - в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум - лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності лише тоді, коли воно проходить через серце.

Будучи релігійним філософом, П. Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. «Матеріальне начало» є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про «духовне начало» ми маємо уявлення в результаті самоспосте­реження, внутрішнього досвіду.

П. Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:

- серце с охоронцем і носієм усіх тілесних та духовних сил людини;

- серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають наміри і прагнення; воно є осереддям волі людини та її бажань;

- серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо - йде від серця;

- серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилю­вань і пристрастей людини;

- серце - моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах.

М. Драгоманов - український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці». Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв'язку і взаємодії. Драгоманов вважав, що розум людський як би довго не помилявся, завжди знайде дорогу до істини.

 На його думку прогресивними політичними формами є демократія і федералізм, які реалізуються приукраїнській визвольній програмі і соціально – визвольними європейськими рухами. Основна мета нації – державність. Марксизм є помилковим і невідповідним українським потребам, має етичне значення для соціальної справедливості.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу, її добробут і щастя - були для нього і основою, і метою поступу.