1. Давньоіндійська філософія

 

Стародавня філософія виникла на рубежі II-I тисячоліття до нашої ери в Індії і Китаї на ґрунті одних з найдавніших світових цивілізацій – в період , коли на зміну родовим відносинам прийшли перші класові суспільства і держави. Джерело її були міфологія і релігія. Вже тоді в міфологічному і релігійному відображені дійсності , поряд з уявленням про походження людини, світу,його первоначала поширювалися наївно-філософські ідеї про п’ять елементів світу (вогонь, воду, землю, дерево, метал) , що входять до складу всіх речей і явищ; про необхідний шлях їх розвитку; про діяння протилежних сил (руйнації і творення) тощо. Іншими словами, уявлення , міфи, поняття, які домінували в міфології і релігії того часу, стали вихідним і для філософії як наступної, більш високої форми усвідомлення світу. Формування ж , власне, філософських учень датується VI-V століттям до нашої ери.

Найвідомішим джерелом Стародавньої Індії були «Веди»(слово «веди» означає в перекладі з санскритського «знати», «відати»).Веди складаються з гімнів богам, але в них є космогонічні гімни, в яких робляться спроби осмислити походження світу, його витоки.

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в «Упанішадах». Це переказ релігійно – філософського змісту про бога Брахму, світову душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його початком і завершенням. Брахма не є особою, як Бог у християнстві – це Дух. В Упанішадах висвітлюється думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому підпорядковуються предмети і явища, а й навіть космічні періоди. В Упанішадах висвітлюється ідея відплати у потайбічному житті за земне життя(карма).Земне життя для індуса, його страждання, злидні, нестатки, хвороби є віра в те , що все це наперед визначено його «кармою», яку він повинен покірливо прийняти.

«Карма» (від санскриту - діяння, жереб) – одне з найважливіших понять індійських релігійно-філософських вчень (брахманізм, індуїзму, буддизм) . « Карма» – це закон відплати, який нібито діє при перевтіленні безсмертної душі з однієї живої істоти в іншу, і який визначає її становище відповідно до її вчинків у минулому житті. Індуси сприймають «карму» як відплату чи винагороду за погані чи добрі вчинки за життя не лише їх самих, їхніх батьків, але і їхніх живих чи померлих родичів – далеких і близьких. «Карма» у їхньому розумінні має спадковий характер.

Виходить, що людина, яка щойно народилася, вже має на « своєму рахунку» тягар гріхів усіх її предків, погані вчинки яких неминуче позначаться на долі цієї людини. Спокутування гріхів, спадкових і набутих, відбувається у вигляді все нових і нових перевтілень душ – реінкарнації. В процесі цього людина завдана покращити своє майбутнє перевтілення, і не лише обрядами , жертвами (як у брахманізмі), а й своїми вчинками , думками(як у буддизмі), щоб заслужити краще життя і краще перевтілення. Якщо людина не буде дотримуватися всього цього, то навіть побувавши людиною, вона може перевтілитися в комаху чи навіть в рослину, створюючи таким чином «проблеми» для своїх майбутніх перевтілень.

Вищою метою індійських релігійно-філософських вчень є припинення перевтілень душ і досягнення істинного блаженства (нірвани). Воно можливе в тому разі, коли відбувається з’єднання індивідуального і вселенської душ (атмана і брахмана).

Атман – душа індивіда, особистісне, духовне начало.

Брахман – вселенська душа, безособове, абсолютне начало.

Коли індивідуальна душа(атман) з’єднується із вселенською душею (брахманом), то це відкриває їй шлях до вічного блаженства. В такому разі можливості індивідуальної душі стають безмежними. Вона отримує безмежні знання, безмежне щастя і безмежну могутність.

Носієм душі є тіло. Воно сковує душу. Коли душа звільняється від нього, від підкорення її земним пристрастям, тоді настає блаженство. Це досягнення завдяки надзвичайній стриманості, помірності, відмовлені від земних благ і насолод, самозреченні самообмеженні - аскетизму.

Ряд елементів такої концепції знайшов своє подальше обґрунтування і розвиток у філософії буддизму.

Буддизм – одна з найпоширеніших світових релігій (поряд з християнством та ісламом). Але буддизм – це релігія без бога, невіри у безсмертя душі і її перетворення. Основні ідеї буддизму викладені в праці «Трипітака»( «Три корзини квітів»). Вона ґрунтується на ідеях свого напів легендарного засновника Сідхартхи Гаутами (556-476 рр до нашої ери) на призвісько Шак’я Муні (самітник з племені шак’я), який за свою місіонерську діяльність отримав назву Будда( буквально: просвітлений).

Будда був видатною особистістю. Його характерними рисами були мудрість, освідченість, знання традицій, дотепність і винахідливість. Розповідають , що він міг показати своїм учням квітку і не вимовити жодного слова. І це була його безслівна проповідь. Сутність гармонії Будда дотепно пояснював на прикладі струни, її розслаблення і натягування. Коли ж її натягнути,то вона створює дивовижний звук. Отже, гармонія, на думку Будди,це результат взаємодії двох протипожежних сил – розслаблення і натягування. В іншому випадку Будда ставив перед своїми учнями простий предмет і пропонував їм з’ясувати його сутність трьома словами – він вчив своїх учнів мислити. Будда був унікальною людиною, незаперечним моральним авторитетом для своїх прихильників. Його вплив на духовне життя індії, і не лише її, є незаперечним.

Буддизм – це насамперед релігійно-етичне вчення, дотримання якого, на думку його прихильників, позбавляє людину зла, пристрастей, страждань, спокус, яким немає кінця. Буддизм є філософією пізнання шляхів, що ведуть до «спасіння» людини, до її «вічного блаженства».

Звільнення людини від страждань у земному житті, її «спасіння» можливе за умов аскетизму – самообмеження, відмовлення від нескінченних бажань, суєт, життевих насолод. Це – шлях «спасіння», який необхідно пройти кожному для отримання «вічного блаженства». Таким чином, у концепції буддизму, є духовне і фізичне самовдосконалення людини, досягнення нею стану нірвани.

Нірвана (від санскриту – заспокоєння,згасання) – одне з основних понять буддійської філософії, що означає повний спокій, незворушність, знетямлення, транс вище блаженство людської душі, яка в процесі цього звільняється від нескінченних страждань і зливається з духовною першоосновою світу – брахманом.

Вісім шляхів позбавлення страждань включають: правильну віру, правильну мову, істинну рішучість і волю, правильні дії, правильний спосіб життя, правильну думку, правильні наміри, правильне споглядання.

Що означає така «правильність» у філософії буддизму?

Це означає, що: необхідно гасити в собі земні бажання, пристрасті і чуттєво-емоційні задоволення; завжди говорити правду; не красти; прагнути до добра; ні до чого не відчувати злості; нікому не заздрити; бути незворушним; поважати життя у будь-яких формах; дотримуватися ненасильницьких дій; звільнятися від усіх відчуттів тілесного і душевного хвилювання; бути байдужим до земного життя, споглядальним; бути зосередженим на своєму духовному та фізичному удосконаленні; бути само зануреним у свій внутрішній світ-пам’ятаючи, що все у житті недійсне, гріховне і суперечливе.

Тлумачення цих істин і правил є основою морально-етичного та філософського вчення буддизму.

З точки зору філософії, інтерес мають ідеї буддизму стосовно змінності,плинності світу; про гармонію як єдність протилежності; про людину, її духовні і фізичні можливості,моральність, самовдосконалення. Не позбавленні сенсу і деякі морально-етичні імперативи буддійської філософії (наприклад, «не кради», «роби добро», «не завдавай шкоди всьому живому» і т.д.). У них за п’ятсот років до до виникнення християнства знайшли своє відображення ряд загально людських цінностей, які згодом увійшли як заповіді до головної книги людства - Біблії.

Буддизм – це філософія втечі людини від земного життя задля її вигаданого потойбічного існування і позбавлення таким чином земних страждань.

Поряд з релігійно-етичними вчинками у давньоіндійській філософії формуються напрямки, котрі принципово відрізняються від попередніх вчень. У них заперечувалися ідеї про духовно начало світу, про безсмертя душ, їх перевтілення, позаземне життя тощо.

Одним із таких напрямків буда філософія локаяти або чарвака (локаята – від санcкриту: лока – цей світ і те, що є в світі).

Чарвака (від санскриту: чар – чотири, вак – слова ) – уявлення про те, що все у цьому світі складається із 4-х матеріальних елементів – вогню, повітря, води і землі. Іншими словами, локаята – не філософія цього світу, а саме з’ясування його походження, перешоначал, їх розуміння, тлумачення тощо.

У чому полягає сутність філософії локаяти?

Філософія локаяти грунтувалася не на духовних, а на матеріальних засадах світу. Він – об’єктивний, тобто такий, який розвивається сам собою і складається з матеріальних першооснов – вогню, повітря, водо і землі. Ці матеріальні елементи та їх поєднання і є єдиною реальністю.

Прибічники філософії локаяти вважали думку про перевтілення душі людини в інші істоти позбавленої сенсу, оскільки, складаючись зі своїх елементів (вогню, повітря, води і землі), душа зі смертю людини в них же і повертається. Бо у світі немає нічого, окрім комбінації цих матеріальних елементів, а це означає, що не може бути ніякої безсмертної душі після того, як людина помре.

Наявність людських страждань не може бути підставою для відмови від життєвих благ і насолод. Метою повсякденного життя людини повинна бути щасливе земне існування, тому не варто відмовлятися від насолод життя задля вигаданого, ілюзорного позаземного існування. Школа локаяти оголосила основною метою життя отримання задоволення.

 Локаята була одним з перших філософських вчень, котра започаткувала матеріалістичний напрямок у давньоіндійській філософії.

 Філософія йоги. Неповторним, самобутнім вченням у стародавній Індії булла філософія йоги.

Йога (від санскриту, буквально: зосередження, споглядання, глибокий роздум) – одним з основних ортодоксафської (брахманістських) напрямків індійської релігійно-філософської думки, в якому розроблено цілісну систему морально-етичної, фізичної і духовної самодисципліни, за допомогою якаї, на думку прихильників йоги, можна досягти особливого духовного стану – зосередження, занурення в себе. Практично це можна здійснити в результаті поклоніння богу (брахману), який править світом і виступає як абсолютний дух – вічний, все проникний, всюдисущий, всемогутній, не підвладний ніяким стражданням і незгодам.

 Засновником вчення йоги був давньоіндійській мудрець Патанджалі – автор книги «Йога-сутра».

Корені йоги дуже давні. Вже у Ведах міститься ідея про можливість досягнення людиною надприродніх здібностней шляхом особливої практики, а сааме: самообмеження (аскетизму), внутрішнього зосередження, роздуму, проникнення в себе – входження у стан так званої медитації (споглядання, самозаглиблення).

Стан медитації досягається через систематичне тренування тіла і душі, внутрішню зосередженість, безпосередне бачення, переживання, самозаглиблення.

Мова йде про самобутню практику регулювання фізичного і духовного стану людини, самопізнання, виявлення її потенційних можливостей. Система йоги досягла в цьому певних успіхів, її сповідують, вона має своїх прихильників і не лише в Індії.

Йога – це філософія людини, меж її можливостей, тілесних і духовних.

Філософія вайшешики. Філософія вайшешики – одна з найбільш змістовних філософських систем Індії, яка виникла у VI – V століттях до нашої ери. Її засновником був мудрець Улуки – автор твору « Вайшешика – сутра».

Вайшешика (від санскриту – розрізнення, особливість) – «особлива філософія». Вона визнавала авторитет Вед, Сутр, але мала свої самобутні, відмінні від них основи.

Філософія вайшешики виходила з того, що світ є незалежно від того, чи є люди, чи їх немає. Основою світу є субстанція, яка складається із дув’яти форм: п’ять з них (земля, вода, вогонь, повітря, ефір) – це матеріальні елементи, котрі безпосередньо сприймаються органами відчуття; чотири інші форми (простір, час, душа, розум) – невідчутні. Субтанція визначає не лише природу речей, але і є носієм їх якостей, завдяки яким речі розрізняються.

Прихильники філософії вайшешики мали чіткі уявлення про такі поняття, як «всезагальність» та «особливість» (звідси і назва філософії). Всезагальність – це постійна сутність, притаманна багатьом речам, залишається,бо воно вічне як всезагальність. Протилежністю всезагальності є поняття особливості. Останнє являє собою індивідуальні сутності світу, оскільки кожна річ має свої, неповторні властивості, свою якість.

Важливою особливістю філософії вийшешики є уявлення про атомістичну будову Всесвіту, тієї його частини, котра складається з матеріальних елементів (землі, води, вогню, повітря та ефіру). Атоми існують вічно, вони ніким не створені. Взаємодіють, атоми з’єднуються у двійки, трійки, четвірки і т. д., створюючи різноманітні матеріальні об’єкти.

Другою важливою особливістю філософії вайшешика є уявлення про реальність протилежностей,що притаманна природі. Ними є процеси руйнації і творення, які постійно відбуваються у Всесвіті. Разом з тим, віддаючи данину попереднім філософським системам, прибічники вчення вайшешики поділяли думку про те, що рушійною силою змін, котрі відбуваються у природі, є бог.

Отже,найбільш суттєвими рисами давньоіндійської філософії є :

- Культ атмана і брахмана;

- Орієнтація філософії на проблеми людини, її духовне і фізичне удосконалення.

- Розгляд морально-етичних проблем.

- Наявність елементів наївного матеріалізму і стихійної діалектики.