4. Проблема ірраціонального та несвідомого у філософії ХІХ – ХХ століття

 

«Філософія життя» формується в середині Х1Х століття і об’єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх анти раціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А.Шопенгауер(1788 -1860), Е.Гартман (1826 – 1906), Фр. Ніцше (1844 – 1900), В.Ділтей (1833 -1911) і інші. Якщо доцього істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах, підсвідомому, над свідомому( різноманітних проявах людської душі). На зміну «філософії розуму» прийшла філософія життя»Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуїції, містичним проявам.

Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає , що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну , суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту.

Життєвій світ людини є нерозумним , хаотичнимі єдине , що якось упорядковує – це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості відомого німецького філософа, німецького поета, представника ірраціоналізму Фрідріха Ніцше.

Філософські погляди Ф.Ніцше , розкриті в працях «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Воля до влади» . В філософській творчості Ф.Ніцше – прямий ідейний нащадок західної філософської класичної традиції – античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європеської культури. Злиття цих двох тенденцій обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу.

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно – політичну ієрархію. «Надлюдина « - це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконаломудрий» - людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдино» - не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада».

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини – це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою є та людина, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення. «Воля до влади» означає самоствердження,само переборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади,вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує : «Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомогти в цьому, тому що нема нічого гіршого ніж співчуття».

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей. Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабшого, низького , потворного, тому , що це релігія співчуття ( а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше,»християнське розуміння бога – він бог хворих, бог – паук, бог – дух – один із найзіпсованіших, до яких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.

Проблеми несвідомого розкриті відомим австрійським психологом, психіатром Зігмундом Фрейдом (1856 -1939).

В загальнофілософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачить індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.

Основні праці З.Фрейда «Вступ в психоаналіз», «Психологія несвідомого», «Майбутнє однієї ілюзії».

Книга «Вступ до психоаналізу» З.Фрейда – теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З.Фрейд постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.

У згаданій праці З.Фрейд дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подолання у цих структур біологічного, індивідуально – особистого (Его) та соціального (суперего) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне – до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально – особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність , несвідоме до Супер – его.

З.Фрейд зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З.Фрейд піддає критиці релігійне світосприйняття.

Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури - мораль, мистецтво,фольклор – теж є виявом несвідомого в людини,які сублімуються і набувають раціональних форм.

Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Юнг і Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.

Е.Фромм (1900 – 1980рр.) – американський філософ, психолог, соціолог,представник неофрейдизму.

Праці Е.Фромма «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській антропології.

Праця Е.Фромма «Духовна сутність людини» дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім того, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика і система мислення. Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне і загадкове.

На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродньої істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: з одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого – вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку, Е.Фромм стверджує, що суть людини – в її унікальності, одночасній належності до природи і культури.

Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. Захищаючи гуманістичні принципи,Е.Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає, що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді», які викликають непорозуміння.

Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст,Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об’єднати людей через загальнолюдські цінності.