3. Позитивізм як напрямок у філософії ХІХ – ХХ століття

 

Позитивізм як напрямок у філософії ХІХ століття, головним предметом дослідження стало наукове знання. Основні ідеї позитивізму викладені французьким філософом Огюстом Кантом (1798 – 1857). Вся попередня філософія , на думку О.Канта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей». Завдання полягає . щоб розробити позитивну філософію, положення якої можна було б перевірити фактично за допомогою спостережень.

Термін «позитивізм» походить від «позитивного» ( фактично побудованого на досвіді) знання. Позитивізм протиставляється таке «позитивне « знання «метафізичному» або спекулятивному, яке виходить за рамки фактів.

Позитивізм ( філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки», є однією з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Змінюючись від позитивізму до постпозитивізму і неопозитивізму, він багато в чому визначив духовне обличчя людства нашої епохи, що пов’язало свою долю з розвитком науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму і в науково – технічний прогрес, з одного боку і англійський емпіризм Локка і Юма, з другого.

Основні ідеї і настанови позитивізму можна звести до таких положень:

1.Справжня наука не виходить за сферу фактів. За рамки чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами.

Звідси заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного рогресу

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення:

- пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії;

- вся попередня філософія, як метафізична, так і діалектична, повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною кла­сифікацією наук, їх співвідношенням;

- позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом та ідеалізмом.

Однак швидко виявилась безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем поперед­ньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб'єкта й об'єкта, фізичного і психічного, категорій «річ», «субстанція», елементів світу тощо. Це - друга історична форма позитивізму - емпіріокритицизм (від грец. empiria - досвід і критика) - дослівно: «критика досвіду». Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 - 1896) та австрійський філософ Ернст Мах (1838 -1916). Філософія «другого позитивізму» була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії,її понять і методології, бо, як говорив Гегель, «все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії».

Виникнення і формування «третього позитивізму» - неопозитивізму - зв'язане з діяльністю таких філософів, як М. Шлік (1882 - 1936), О. Нейрат (1882 - 1945), Р. Карнап (1891 - 1970), Г. Рейхенбах (1891 -1953), Л. Вітгенштейн (1889 - 1951), А. Айєр (1910 - 1989), Б. Рассел (1872 - 1970), і представників нової хвилі постпозитивізму - таких, як К. Поппер (1902 -1994), Т. Кун (народ. 1922 р.), Я. Фейєрабенд ( народ. 1924 р.), Ю. Хабермас (народ. 1929 р.), та інших.

Сутність неопозитивізму -у запереченні сучасної філософи як науки в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експери­ментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв'язує іншими методами.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з'ясовані лише адекватними їм методами пізнання - такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний та історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного - з допомогою діалектики, її законів і принципів.

Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. reductio — повернення, відновлення) — зведення у процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це - логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих - це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолю­тизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

* Принцип верифікації - це перевірка результату досліджен­ня на істинність. З точки зору неопозитивізму істинне лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничонаукових знань, як гіпотеза.

* Принцип конвенціоналізму - принцип домовленості, «договору». Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об'єкта пізнання; як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об'єкт пізнання як об'єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається «домовленість».

Сучасний неопозитивізм має ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна - абсолютизація суб'єктивних моментів у пізнанні» ігнорування його об'єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

 Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування - в результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних тех­нологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріори­тетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав «Всезагальної декларації прав людини», прийнятої ООН у 1948 році, через 41 рік, у 1989 році, врешті-решт, ратифікував її.

 

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв'язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

- Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.д.;

- Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

- Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у «Всезагальній декларації прав людини»;

- Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

- Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

- Постановка проблеми формування планетарної свідомості.