2. Філософська система і діалектика
Г. Гегеля
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з
найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної
філософії, об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля –
вершина німецького класичного ідеалізму кінця XVIII –
початку XIX століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав
духовне першоначало. Він називав його «світовим
духом», «абсолютною ідеєю», «світовим розумом». «Абсолютна ідея» - об’єктивна,
ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива.
Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. «Абсолютна
ідея», маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішьо
суперечлива, у своєму русі проходить три етапи:
1. розвиток цієї ідеї на першому
етапі своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей
процес з’ясував у своїй праці «Наука логіки»;
2. ідея завдяки своїй суперечливості
переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ –
природа. Гегель розглядає це у своїй праці «Філософія природи»;
3. на третьому етапі розвиток ідеї
завершується повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом
Гегеля, «абсолютним знанням». Лише на цьому етапі «абсолютна ідея», як
«абсолютне знання», знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій
розвиток. Процес розвитку «абсолютної ідеї» завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці «Філософія духу».
Схематично це можна відобразити таким чином: «абсолютна ідея» - природа –
абсолютне знання (філософія).
Найбільш змістовним етапом розвитку
абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство
самої цієї ідеї. Цим багатством є:
► вчення про буття, де Гегель
вперше обгрунтовує ним створений один з основних
законів діалектики – закон взаємного переходу кількісних змін у якісні – і
визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість,
якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок;
► вчення про сутність, де
Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого
руху, будь-якої життєвості і яка міститься у самих речах і явищах, іманентно їм
притаманна. «Принцип усілякого саморуху,- писав
Гегель, - є не чимось іншим, як зображенням суперечності». У своєму вченні про
сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів
діалектики – принципу суперечності, його всезагальності.
Він визначає його як закон мислення – закон єдності та боротьби протилежностей,
конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність,
єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне,
різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про
суперечливість всього, що нас оточує, - найвище досягнення світової філософії XIX століття, надбання високої
гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну,
глибинну сутність всіх речей і явищ дійсності.
► Вчення про поняття. На цьому
етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом, утворюючи поняття логіки.
Гегель розглядає поняття загального, особливого й одиничного, їх
суперечливість.
Поняття особливого «знімає» у собі
одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття «зняття» у Гегеля
означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим вища категорія «знищує»
у процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що
міститься у попередній категорії, але в переробленому, «знятому» вигляді.
Далі. Поняття загального у свою
чергу включає в себе особливе, тобто «знімає» його, і тому є його другим
запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше
заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливог).
Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис,
антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не
що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики
– закон заперечення заперечення.
Величезною заслугою Гегеля є
розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає
в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей
метод тотожний діалектиці. А це означає, що діалектичний метод передбачає
розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості; зв’язку з іншими явищами;
плинності категорій; якісних перетворень; утримання, «зняття» старого у новому
тощо.
До заслуг гегелівської філософії
слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх
сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність
і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і
наслідок, частина і ціле і т.д. Гегель показав, що категорії діалектики є
рухливими, змінними, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони
відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно
можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що «у затаєній і
замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню
пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і
свої глибини …»
Гегель розробив і застосував такий
важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до
конкретного. Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від
загальної, абстрактної «абсолютної ідеї» до філософії з її конкретним
багатством понять, категорій і принципів.
Грунтовною і глибокою є гегелівська концепція
філософії історії. Виходячи із взаємовідношення суб’єкта й об’єкта, історика та
предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяв на три види:
1. першопочаткову;
2. рефлективну;
3. філософську.
Першопочаткова історія – це відношення
одночасності в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом
безпосередньо. Це вихідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він
пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює
події вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія
– це коли автор живе в один час, а досліджує інший. «Рефлективний» черпає свій
матеріал з першопочаткової історії. Він може ненарроком спотворити дух тієї епохи, про яку пише.
Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення
історичної правди.
Гегель ставить, таким чином, дуже
важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у
давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім
іншої епохи.
Філософська історія, за Гегелем,
повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною - такою, яка не
допускає апріорних вигадок. Філософська історія займається не окремими
ситуаціями, а їх узагальненням, проникає в ціле – прослідковує
загальні закономірності його розвитку.
Вся історія людства, за Гегелем, є
прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та
інститутах. Всесвітня історія – це прогрес у розвитку й усвідомленні свободи.
Філософ приходить до фундаментального історичного висновку, що всесвітньо-історичний
процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно.
Разом з цими здобутками гегелівської
філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.
1. Філософська система Гегеля і його
діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку,
Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого ж боку,
його діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, які, з точки зору
діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю
гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною,
незмінною системою і його ж діалектичним методом.
2. Діалектика як метод, на думку Гегеля,може бути зустосована лише
для усвідомлення, аналізу тільки минулого. А не теперішнього і майбутнього.
Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним пруським філософом. Він став на шлях відвертої апологетики
реакційної пруської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її «найдосконалішою формою держави», вищим
виявленням і втіленням «абсолютного духу». Тому і не бажав Гегель застосовувати
свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку
для стабільності самої пруської реакційної державної
системи.
3. Хибною в самій основі є
«абсолютна ідея» Гегеля, яка нібито породжує із самої себе весь предметний
світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його
«теорії ідей», безпідставність якої показав ще Аристотель.
4. Однією з негативних рис
суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших
народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм
абсолютного духу, «історичним народом». Духи ж інших народів – «безправні».
Безумовно, це негативні моменти у
філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель зробив великий внесок
у розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за
справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику
речей у діалектиці понять.
Одним із серйозних і непримиренних
супротивників філософського вчення Гегеля був
Людвіг Фейєрбах.