1. Основні філософські ідеї І. Канта

 

Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився у м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігзберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології, загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

 Розрізняють два періода у творчій діяльності Канта – «докритичний» (до 1770р.) «критичний».

У «докритичний» період Кант виступав як знаний вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

У «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба»(1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення Сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей Сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.д. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперника. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа не має ніякої історії у часі.

У «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Таким чином, у «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії Сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

У «критичний період» творчість Канта набуває іншого гатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць – таких, як «Критика чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму»(1788), «Критика здатності суджень»(1790).

Головна ідея цих творів – це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж з’ясувати сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона може пізнати, а що не зможе.

 Уже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглинка у кантівську теорію незнання. Це – перший елемент ангостицизму. Ангостицизм – (від грец. а – не,gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду

Другий елемент агностицизму Канта – це розмірковування про несхожість, неідентичність самого предмета і його образу. Предмети природи, за Кантом, існують поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само, як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль.

Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. а priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду та незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час, є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є «чистими», апріорними, позбавленими «домішок» досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, «переступає», за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом пізнання узагальнення практичного досвіду.

Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що, на відміну від апріоріті, означає знання, котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є «річчю в собі» і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак, з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність, таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений – природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму, а, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец.- суперечність у законі) – нездоланна суперечність, ускладнення. Що це за антиномії «чистого розуму»?

 Кант у своїй праці «Критика чистото розуму» розглядає чотири такі антиномії. Для прикладу розглянемо дві з них:

1. Світ має початок у часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка скадна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.

Тобто Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами, «чистий розум» може довести одну частину антиномії і спростувати іншу, й навпаки, може довести іншу і спростувати одну. Вчення Канта про антиномії «чистого розуму»відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Інтерес становлять і розмірковування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним із досягнень німецької класичної філософії.

Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є «речами в собі», тобто непізнаванними.

Далі. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. «Я повинен, - писав Кант, - потіснити знання, щоб надати місце вірі».

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.