3. Антична філософія

 

Виникнення різноманітних філософських шкіл, напрямків у Стародавній Греції припадає на VI століття до нашої ери і було зв’язане з формування рабовласницьких суспільних відносин, розвиток торгівельних, політичних, культурних зв’язків грецьких міст- держав між собою і країнами Сходу, особливо Єгипту та Вавилону. Центрами бурхливого розвитку ремесел, торгівлі, культури античності стали такі міста-держави, як Мілет та Ефес (Мала Азія).

 Саме тут, у цих містах-державах, і виникли перші філософські школи Стародавньої Греції – Мілетська школа, яку заснував Фалес, та Ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні погляди.

 Фалес (624 – 547зз до нашої ери) –є родоначальник не лише античної, а й взагалі європейської філософії , одного з семи наймудріших філософів античного світу.

Фалес - найвидатніший представником Мілетської школи. Його називали «першим мудрецем», «першим філософом, «першим природослідником», «першим фізиком», «першим геометриком», «першим астрономом». Фалес «першим взявся за філософію природи», «першим відкрив, що затемнення Сонця відбуваєтьтся внаслідок покриття його Місяцем», «першим зайнявся астрономією і передбачив сонячне затемнення», «першим довів, що діаметер Сонця становить одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти», «першим назвав останній день місяця тридцятим», «першим вписав у коло прямокутний трикутник», «першим довів, що коло поділяють діаметром навпіл», «першим встановив, що при пересіканні двох прямих вертикальні кути рівні».

 Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає у тому, що всю його багатоманітність він звів до єдиної загальної першооснови – води . Все з води, стверджував філософ, і все на воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина води, котра випаровується, стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осад, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів ( води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.

Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього існуючого, Фалес зазначає, що, по-перше, начала, зародки всього живого-вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавлені цього - засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і зірок живиться водяними випаровуваннями, так само, як і космос.

Космологічна концепція Фалеса зводиться до трьох основних положень:

1 Сонце, Місяць зірки мають земле подібну природу. Земля там розжарена;

2 Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання ґрунту, землетруси тощо).

3 начало і кінець всесвіту – води.

Отже, філософське знання концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства порушив питання, котре згодом стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі? І дав відповідь на це: все є вода – матеріальний елемент природи.

Анаксимандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і Анаксимандр (610-546рр. до н. е.) – другий великий представник Мілетської філософії школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксимандр вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало.

Анаксимандр помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей: води, повітря, вогню і землі, - він « не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось інше, відмінне від них». Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна першоречовина, суміш всіх елементів, з котрих складається світ.

Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксимандр звертає увагу на важливу філософську проблему – виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Протилежності (тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються з них. На думку філософа, апейрон «сімятворно» містить у собі самому народження всіх речей. Вони виникають завдяки виділенню ними «протилежностей внаслідок вічного руху».

Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне утворення, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу. Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхонь; по одній ми ходимо,а інша – їй протилежна. Все розвивається природно, без будь-якого втручання надприродних, божественних сил, тобто для Бога Анаксимандр не залишає ніякого місця.

Він першим винайшов сонячний годинник, названий гномон – стародавній інструмент, котрий складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і спрямування тіні цього стержня можна було визначити висоту й азимут Сонця. Анаксимандр першим накреслив на карті заселену людську частину землі (ойкумену), дав перше формулювання закону збереження матерії.

Анаксимен. Останнім видатним представником Мілецької школи був Анаксимен(588 – 525рр. до .н . ери). Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.

Усі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно не рухалось, то все, що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні зникнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднене, то воно себе нічим не виявляє, і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто відчутні відмінності повітря набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.

Усі речі природи виникають через протилежності гарячого і холодного, котрі є у самому повітрі. Це здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або його згущення, коли воно охолоджується. Все існуюче «розрідженням і згущенням» виникає. Розріджуючися, повітря стає вогнем, потім землею, потім камінням, а з них – все інше, навіть Бог.

Таким чином, повітря є найпершим, основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки своїм протилежностям – гарячого і холодного – породжує весь світ. Анаксимен не лише визначив першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення через взаємодію зовнішніх протилежностей. Це була одна з перших наївних спроб з’ясування сутності руху, зміни через взаємодію протилежностей, котрі внутрішньо притаманні усім цим речам і явищам об’єктивної дійсності.

Глибше розуміння проблем взаємодії протилежностей, їхньої єдності та боротьби ми знаходимо у творчості іншого видатного мислителя Стародавньї Греції –Геракліта.

Геракліт. Геракліт Ефеський (544 -488рр . до н . ери) – творець античної діалектики. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень Мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей та явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена),їх уявлень про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора й елеатів – Парменіда, Зенона (кінець VI – початок V ст.. до н. е).

Єдиним матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь. Він як першоелемент лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. «Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, в був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає». Це важливий виклад початків стихійної діалектики.

 Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

 Всесвіт – плинний, змінний. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими : «все тече, все змінюється»; «неможливо двічі ввійти і одну і ту ж річку», в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, «бо протікає інша вода».

Глибокі здогадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозя’язок, переходів одна в одну. Він один із перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей, і висміював тих, хто цього не розумів.

Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність пролежностей. Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав «загальним логосом». Цей «логос» «існує вічно», «все відбувається за цим логосом». Цей фактично була здогадка філософа про всезагальність через взаємодію протимежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене , можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виняткове значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність усіх речей і явищ, їх змінність, взаємопереходи.

2. Це теза про все загальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це явлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Таким чином, визначальним, своєрідним в античній філософії було те, що найперші філософи Стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, який він є, який розвивається природним шляхом сам по собі, без втручання не лише людей, але й богів.

Проти Геракліта, його вчення про змінність, плинність усього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, виступили відомий античний філософ і математик Піфагор і представник так званий Елейської філософської школи Ксенофонт і зенон.

Піфагор. Піфагор (580 – 500 рр. до н .ери) – засновник Піфагорійської філософської школи. Він і його послідовники відкидали вчення мілецьких філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.

Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Навіть душа є число, котре само собою спричиняє рух. Завдяки числам утворюється «космічним порядком» . Пізнання світу – це не що інше, як з’ясування чисел, які цим світом керують. Завдяки числам всі речі піддаються численням. Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.

Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення Геракліта про протилежності, їх єдність і боротьбу , значну увагу приділели протилежностям таким, як межа – безмежне, парне – непарне, праве – ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме – криве, добро –зло, прямокутник квадрат тощо. Однак у вченні Піфагора – це зовнішні протилежності, і вони не переходять одна в одну, як це здійснюється у філософії Геракліта. З цього приводу можна сказати так: тут, у Піфагора, ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.

Піфагор висловив глибоку й оригінальну думку про те, що Земля повинна мати форму кулі, оскільки у природі остання є «найдосконалішою формою гармонії».

 Однак у вченні Піфагора і піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена ідеалістична тенденція в давньогрецькій філософії, перебільшення, абсолютизація чисел, перетворення їх у самостійні сутності, визнання за ними незалежного існування.

Ксенофан. Кесонефан (565 – 473 рр. до н . ери) – чільний представник Елейської філософської школи.Школа отримала свою назву від міста Елеї, розташованого у південній частині Апенінського півострова. Ксенофан – засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичного світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) - філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог є безособовим началом і тотожний усій природі.

У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога як про єдине ціле, нескінченне і вічне. Бог – начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розумом, свідомістю. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам він «зрісся» з ними.

Виступаючи проти мілецької філософії стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у природі як такого не існує – «ніщо не рухається», «все є одне, причому без змін», «ніщо не виникає , не знищується і нерухається».

Помітним явищем в античній філософії була рання софістика.

Софістами (від грецьк – мудрець, вчитель) у Давній Греції називали філософів, котрі володіли мистецтвом красномовстка, логічного мислення, чіткого доведення, вміння захищати будьяке судження. Культом для софістів стало ораторське мистецтво, мова, її правила, ефекитивне використання, логіка і діалектика. Спільними рисами для них були: матеріалістичне розуміння природи; проблеми пізнання; критика релігії; діалектика як вміння суперечити ; логіка як переконання силою слова і, безумовно, красномовлення. Чільним представником ранньої софістики був відомий грецький філософ Протагор (481-411рр.до н ери.).

За своїм філософськими переконаннями Протагор – матеріаліст. Він стверджував, що природа – це «плинна матерія» ( тобто змінна, рухлива), і що вона існує сама по собі, незалежно ні від бога, ні від людини. Природа – пізнанна. Людина з допомогою своїх відчуттів здатна пізнати її. Початком будь-якого знання є саме відчуття людини, хоча їх свідчення є відносними. Так, наприклад, мед для здорової людини – солодкий, а для хворої гіркий.

Людина все існуюче сприймає по своєму, через своє «Я». «Людина, - стверджував філософ, - є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують».

Протагор був одним із тих ранніх софістів, хто виступив проти релігії, церкви, хто поставив під сумнів саме існування богів. «Про богів, - писав він, - я не можу знати ні того, що вони існують, ні того, що їх немає, ні того, які вони на вигляд. Бо багато що перешкоджує знати це: і неясність питання, і короткість людського життя». Церква не залишила це поза увагою. Протагор за безбожництво був вигнаний із Афін, а його книга «Про богів» – спалена.

Софістика на ранній стадії свого розвитку мала позитивне значення. Однак пізніше вона виродилася у своєрідну «гру слів», пустомолотство, коли створювалися лише видимість істинного мислення, а насправді порушувалися елементарні закони логіки.

Отже, Саме пізня софістика античності стала джерелом сучасної софістики як антипода, альтернативи діалектики.

- Зенон.Зенон Елейський (490-430рр. до н. е) – яскравий та оригінальний представник Елейської філософської школи. Відомий в історії філософії як автор багатьх апорій, спрямованих проти визначення істинності руху. Апорія ( від грец. –безвихідь) – утруднення у розв’язанні проблем руху, ростору і часу.

 Зенон продовжував розвивати вчення олеатів про нерухомість і незмінність буття. Він доводив, що «суще за необхідністю одне і є нерухомим». Визначення того, що це «суще» рухається, призводить до нерозв’язних суперечностей, до апорій.

Демокріт. Демокріт (460 – 370 рр. до н. ери) – видатний матеріаліст античності, «перший енциклопедичний розум серед греків» (Див К . Маркса і Ф. Енгельс. Твори. – Т.3 – с. 126), вершина давньогрецької науки, один із засновників атомістики.

У своїх творах Демокріт розглянув проблеми філософії, логіки, діалектики, математики, фізики, астрономії,техніки, військової справи, медицини, біології, педагогіки, філології, риторики, етики.

Демокріт разом із Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії, всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись у різних напрямках, вони з’яднуються утворюють нові тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по собі, за необхідністю. У природі немає випадкових явищ – все у ній перебуває у зв’язку і взаємодії. Все має свою причину. Це дійсно так. Але не все відбувається з необхідності, бо є і випадковість. З точки зору діалектики, причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідок. Необхідність же корелюється не з причинністю, а з випадковістю.

Однак, відкинувши випадковість та звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність з необхідністю і довів свій детермінізм (причинну обумовленість явищ) до фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений, оскільки випадковостей не буває – все «передбачення». Демокріта про атомну будову матерії, про нескінченність Всесвіту, вічність руху, причинність, про їх об’єктивне існування відігравали виняткову роль у подальшому розвитку і філософії, і природознавства.

Сократ. Сократ (469 – 399 рр. до н .е) – один із найбільш відомих філософів Стародавньої Греції, перший великий мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень Мілецької та Ефеської філософських шкіл, автор так званого «сократичного методу».

 Сократ мав численний гурт учнів , з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме у цьому звинуватили Сократа і це стало приводом для його переслідування. Йому приписували розтління юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. е. був страчений. У тексті звинувачення зазначалося, що Сократ «не визнає богів, котрих визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він у розтлінні молоді. Міра покарання - смерть.»Останні слова Сократа на суді: «Вже пора йти звідси, мені – щоб вмерти, вам – щоб жити, а що з того краще, нікому невідомо, окрім богів». За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути ( болиголова) ( Див. П. С. Таранов. Анатомия мудрости. – То1.- Симферополь, 1996. –С.175).

Сократ ні чого не написав, про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважав це заняття не гідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: «Пізнай самого себе». Він стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалось у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і мало релігійно ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтується на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу. Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

Сократ, за свідчення сучасників, справляв на присутніх неабияке враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розмірковуваннях свого співрозмовника і блискуче спростовувати. Мислитель відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий на його честь - «сократичним».

 «Метод Сократа» - це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої – знаходження істини у бесідах, суперечках - шляхом формування низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище, і таким чином довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

Сократу належить крилата фраза: Я знаю, що я нічого не знаю. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, самопізнання, поглиблення знань.

Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа – це пошук «загального» не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних «доброчесних» вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття – такі, скажемо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення поняття у процесі пізнання, прийом їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Таким чином,філософське вчення Сократа було у своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами було: відмова від дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Продовжувачем філософського вчення Сократа його учень Платон.

Платон. Платон (427-347 рр. до н. е ) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької статі. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував у Південній Індії і Сицилії. Тут ознайомився із вченнями флейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень Мілетської школи, Гераклів, Демокріта, проти науки.

Філософія Платона відображала інтереси великих рабовласників, корті намагалися ліквідувати зародки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити у таких положеннях:

- Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, вічний, вихідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування «світу речей» «світу ідей».

- Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежить світ предмети об’єктивної діяльності.

- Кожна ідея про речі – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

- Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.

 Отже, Вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.

Як і елеати (Ксенофан, зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак до пускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття є і єдині, і множинні; і вічні, і рухливі, і спокійні. Подібні суперечливості є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять у процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує. Однак Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.

Аристотель. Аристотель (384 – 322рр. до н.е.) –найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, «вчитель людства». Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну «теорію ідей», спробу пояснити існування «світу речей» завдяки існуванню «світу ідей».

Аристотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: «Хоч Платон та істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу істині». Філософ не погоджувався з думкою Платона про, те що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Аристотель був переконаний, що «ідеї» Платона не можеть існувати окремо від самих речей.

На противагу Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. «Намагання довести що природа існує, - смішне», бо все це «відомо само по cобі». Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих «ідей». Природа на думку філософа, – це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. «Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небуть річ», - цим філософ виступав проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як «перший субстрат» речі, Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. «Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Аристотель, - і є щось більшою мірою існуюче». Вона визначає матерію,бо є активним, рухливим, виразним началом. «Формою усіх форм» є світовий дух, бог. У цьому виявляється непослідовність Аристотеля, його ідеалізм.

Великі заслуги має Аристотель у розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих принципів ( законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо.

Аристотель один із перших розробив і застосував упізнані такі методи дослідження , як індукція і дедукція – рух думки від окремого до загального ( індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій ( сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним із найбільш цінних надбань філософій Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

Категорії Аристотеля – рухливі, плинні, переходять одна в одну. Аристотель пояснює це на прикладі мідної кулі. Остання є єдністю матерії (міді) і форми (кулеподібності). Матерії і форми – протилежності, але вони переходять одна в одну. Мідь є матерією щодо кулі (як форми). Однак таж мідь (як матерія) є формою щодо своїх фізичних елементів, які її становлять. Мідь є можливість форми. Форма є дійсністю того, чим являється мідь. Думка про можливість руху понять, переходу одного стану в інший є геніальною

Погляд Аристотеля на соціальні проблеми, на державу та її сутність та походження ґрунтувалося на вивченні ним солідного фактичного матеріалу дослідження устрою 158 грецьких міст-держав.

Держава – на думку філософа, є продуктом земного походження.

Вона створюється задля загального блага.

У своїй праці «Політика» Аристотель, з’ясовуючи причини державного устрою, виділяє три правильних форм такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархія (влада одного, що переслідує загальне благо);аристократію (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, яку відбирають на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей). Неправильні форми державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами), олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду), демократія (влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах суто цієї більшості). Демократія - «влада черні». Аристотель був противником такої демократії. Найліпшою формою державного устрою він вважав «політію». Аристотель виражав інтереси середніх прошарків рабовласницької знаті.

Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі Висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь майнова не рівність людей. Завдяки цьому одні люди у суспільстві – щасливі, інші – нещасливі, одні мають більше благ, «ніж це неохідно» – живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до грабіжництва від бідності. Аристотель розумів, що « коли у державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами».

Такі основні ідеї античних філософів, котрі дають уявлення про змістовність і різноманітність їх філософських вчень, які були розроблені ними понад 2500 років тому.