4. Філософія Г.Сковороди

 

Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 - 1794), вихованець Києво-Могилянської академії, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом академії, певний час перебував двірській капелі у Петербурзі, мандрував країнами Західної Європі, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і релігійні літератури. Часом свого становлення й особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли йог філософських діалогів («Наркіс», «Симфонія наречена книга асхань «Жена Лотова», «Потоп зміїн» та інші).

Філософська концепція Г. Сковороди - пантеїзм. Бог і природа це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поз людиною. Головна проблема його філософії - це проблема люднім Його філософія «практична», оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії «мандрівного філософа» - релігійні і моральні проблеми. Г. Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез.

Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя - смерть,  світло - тінь,безглуздя - мудрість, плач – сміх, безчестя - слава, лютість - милість, початок - кінець тощо. Все у світі рухається між протилежностями у колі («кільці»), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем - повернення до нього.

Г. Сковорода не створив теоретично оформленого і системати­зованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити у Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія», - стверджував Сковорода.

Найпотрібнішим для людини є щастя, «мир душевний». Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. «Поглянь у себе», тобто пізнай себе - це основний мотив філософії Сковороди.

На думку філософа, усе створене Богом, можна визначити як три світи:

- перший є загальний світ, «де живе усе породжене», «він скла­дається із незчисленних світів, і є великий світ» - макрокосм;

- другий світ - це мікрокосм - світ людини;

- третій світ - символічний світ Біблії. Символи Біблії «ведуть думку нашу до розуміння вічної натури».

Кожен із трьох світів складається із двох «натур», має подвійну природу, одна з яких - видима (матеріальна), друга - невидима, тобто божественна, - вважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще.

На противагу раціоналізму XVIII ст. Сковорода створює самобутнє вчення про «серце» як осереддя глибин людської душі. Серце - це «безодня» людини, через яку відкривається божественна «безодня». Серце, а не розум, виступає джерелом почуттів і думок, засобом пізнання. В ньому поєднуються розум, воля, почуття, віра.

Етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до щастя, до любові, до уподобання Богу. Етичним ідеалом Сковороди  є ідеал нерівної рівності в тому сенсі, що усі люди рівні перед Богом, але разом з тим вони є нерівними, тому що мають різну натуру. Метою всіх людей є наближення до Бога, отримання вищого блаженства.